###Іван Гецко: "Після розмови з Сабо остаточно вирішив, що залишаюся громадянином України" ###

Для національної збірної України годі знайти більш незручного суперника, аніж збірна Італії. У шести поєдинках ми лише одного разу спромоглися не програти футболістам із апеннінського чобота. Усе решта – дошкульні фіаско. Хто вибив команду Блохіна із чвертьфіналу Кубка світу-2006? Італія! Хто не впустив “синьо-жовтих” на Євро-2008? Знову італійці! Сьогодні настав час реваншу. У тому, що теперішня Скуадра Адзурра нашій команді під силу, переконаний Іван Гецко. Напередодні товариського поєдинку, кореспондент сайту “Футбол 24” поспілкувався з автором першого голу в історії збірної України.

- Іване Михайловичу, наша збірна ще жодного разу не перемагала італійців. Чи зможемо це зробити тепер?

- Я не думаю, що італійців варто називати невдалим суперником. Прикру статистику можна пояснити тим, що раніше клас збірної Італії був набагато вищим від нашого. Однак через те, що зараз в італійському футболі чимало проблем, клас наших збірних вирівнявся. Тож шанси команд на перемогу розцінюю як 50 на 50.

- У матчі не зможе взяти участь Андрій Шевченко. Як це вплине на гру збірної України?

- Вважаю, що це практично не вплине на гру нашої збірної. Андрій зараз виступає на фоні втоми, і навіть сам заявляє, мовляв, я вже не молодий хлопчисько. Даються взнаки старі травми, на які зсилається Шевченко. Його, напевно, поболює спина. А попереду контрольна гра, яка потрібна тренерському штабу, щоб випробувати гравців на тих чи інших позиціях.

- Із публічних заяв деяких українських футболістів можна зробити висновок, що вони вже “зголодніли” за іграми проти солідних суперників…

- Нам є що доводити. Кожен гравець, який вийде проти збірної Італії, намагатиметься виправдати довіру тренера. Думаю, гра буде цікавою, без жорстких зіткнень, бо, за великим рахунком, її результат нічого не вирішує. Наші хлопці намагатимуться не вдарити обличчям у грязюку і довести, що вони сьогодні не гірші за тих же італійців. Скуадру Адзурру вважаю досить посередньою командою. Так, вона у лідерах, але має у наявності не той підбір футболістів, який спонукав би стверджувати, що італійська команда – гранд. Така моя точка зору.

- Матч відбудеться на крихітному стадіоні “Динамо”. Чи схвалюєте ви такий вибір?

- На збірну Італії прагне подивитися величезна кількість уболівальників. Тож образливо, що для цього обраний стадіон, який має мізерну місткість. У Львові, Харкові, не кажучи вже про Донецьк, де велика арена, і люди масово приходять підтримати збірну, усе було б по-іншому. Стільки чутно розмов, що футбол - це гра для вболівальника, насамперед, а вже потім – для усіх інших потреб. Тож солідніше було б провести цей матч на сучасному розлогому стадіоні, щоб вболівальники отримали море задоволення. Якщо поєдинок проводиться у Києві, отже, є нюанси, про які ми з вами просто не знаємо і можемо лише здогадуватися.

- Як вам кадрова комплектація збірної? Можливо, є футболісти, які могли б стати у пригоді, але тренерський штаб не звертає на них увагу?

- Я повністю довіряю Калитвинцеву, який ретельно проглядає велику кількість футболістів. Усі, хто є у нас в більш-менш хорошому стані, отримують змогу проявити себе у збірній. Не забуваймо, що попереду чемпіонат Європи, тож, насамперед, маємо бути зацікавлені у перспективі.

- Відсутність Андрія Вороніна – це тимчасове явище?

- Так, я б не поспішав його списувати. За віком Воронін перебуває у розквіті своїх сил. Очевидно, що зараз у нього щось не клеїться. Та я продовжую вірити у цього футболіста. Думаю, він ще набере ту оптимальну форму, у якій ми звикли його бачити, і принесе збірній багато користі.

- Чим, на ваш погляд, закінчиться епопея навколо крісла головного тренера збірної України?

- Якщо чесно, це запитання не відповідає моїй компетенції. Як бачите, ми перебуваємо у постійному пошуку чогось кращого. Але навіщо щось шукати, якщо маємо вже готове? Зрозуміло, що збірній потрібен тренер кваліфікований, з іменем. Усі шукають зірок, але не думають про рівень підібраних виконавців. Навіть якщо тренером збірної буде Фергюсон, Моуріньо чи хто завгодно, вище голови не стрибнеш. Зараз ми маємо тренера, який чудово знає кожного футболіста, який вариться у цій каші, у цьому чемпіонаті, має уявлення про можливості кожного виконавця. То навіщо запрошувати іноземця?

- Чи пригадуєте, як забили свій єдиний, але безцінний гол у футболці збірної України? На жаль, я не зумів відшукати бодай якийсь відеозапис того матчу зі збірною Угорщини…

- Прикро, що тоді не було технічної можливості зняти усе це на відео. Все ж маю відчуття, що якийсь запис таки існує. Однак де він, хто його зберігає – не маю поняття. Щодо голу, то його забив зі штрафного за кілька хвилин до закінчення поєдинку, у якому ми “горіли” - 0:3. Угорці у 1992 році були дуже пристойною командою, адже їх чемпіонат перебував на величезному піднесенні. Ми ж організовували свою збірну у жахливому сумбурі. То в Києві збиралися грати, то вже виїжджаємо на Закарпаття, бо там, мовляв, зручніше…Це була звичайна контрольна гра, яка, тим не менше, увійшла в історію. У той день ніхто не замислювався, як стати автором першого м’яча. Поталанило мені, і тепер від цього дуже приємно.

- У ті буремні часи чимало українських футболістів прийняли російське громадянство. Вас не спокушали подібним варіантом продовження кар’єри?

- Чому ж ні? Коли я виступав у російському чемпіонаті, надійшло запрошення від збірної Росії. Але після деяких роздумів, я вирішив, що є мешканцем України. Відповідно, на мені лежить відповідальність за те, що коїться в нашій країні. І відмовився…

- Це трапилося, коли ви виступали за “Аланію”?

- Так-так! Тоді моя кар’єра була на піднесенні, я почувався у відмінній формі. Однак після розмови з Йожефом Сабо таки остаточно вирішив, що залишаюся громадянином України.

- В Україні ви вдосталь пограли за “Чорноморець”, “Дніпро”, “Карпати”, “Кривбас”, “Металіст”. Чого очікуєте від цих команд?

- Мені дуже приємно, що український футбол поступово рухається вперед. Зараз не лише дві команди – “Динамо” і “Шахтар” ведуть поміж собою боротьбу, але й “Металіст”, “Дніпро” і навіть “Карпати”. Хоча до Дніпропетровська і Харкова у футбольному плані Львову ще дуже далеко, при всій повазі до цього міста і команди. Але клас гри, підбір футболістів і тренера відповідають високому рівневі…

- Ви ще не згадали про “Кривбас” і “Чорноморець”…

- Не знаю, як щодо Кривого Рогу. Переконаний, “Кривбас” до останнього боротиметься за право залишитися в еліті. А от “Чорноморець”… Маючи таке місто, такий порт, море, маючи більшу кількість готелів, ніж, напевно, у всій Україні, команда не має красеня-стадіону…Образливо за те, що зараз відбувається в Одесі. Слів нема. Наче всі розуміють проблему, але чомусь мовчать.

- У 90-х роках український футбол був багатий на яскравих форвардів. Достатньо пригадати вас і Паляницю, Реброва і Шевченка, Леоненка й Шкапенка, Гусейнова… Чому ж зараз такий дефіцит?

- Складне запитання. Думаю, до цього призвела перетурбація в українському і російському футболі. Спеціалізовані школи впали у глибочезну яму. Можливість відбирати таланти є лише у Києві, Харкові, Донецьку…Крім того, чомусь перестали народжуватися самородки. Напевно, для цього потрібно трохи часу. Адже видатні футболісти не з’являються щороку, а лише раз на 20, 30, а то й 50 років. Свого часу, у кожному куточку Закарпаття виступало по 20-25 команд, плюс чемпіонат заводу, міста, району, області. Тепер команди можна полічити на пальцях рук. Ніде взятися самородкам. Пішов занепад дитячо-юнацького футболу. Хоча приклад ”Динамо” і “Шахтаря”, які торують собі шлях на світовий рівень, а також “Дніпра” і “Металіста” дещо обнадіює.

- Що зараз поробляєте? Все ж 42 роки – це ще не критичний вік для футболіста, як засвідчують окремі випадки…

- Справа не в цьому. У кожного гравця є термін, упродовж якого варто покінчити із футболом. Для мене цей час настав у 35 років. Якщо відверто, міг ще років зо три пограти. Однак вирішив піти у тому статусі, в якому мене запам’ятав народ. Опускатися до все нижчого рівня я не міг. Той же Ребров закінчив у розквіті сил, хоча міг ще грати і грати. Зараз активно виступаю за ветеранів поруч з Ігорем Бєлановим. Граємо на місто, відгукуємося на запрошення зі всіх куточків України. Живу футболом, два рази на тиждень тренуюся. А от у тренерській роботі наразі нема ніякої конкретики. Перебуваю у глибокому пошуку.

- Ваш син також грає у футбол. Чи бачите у ньому своє віддзеркалення?

Роман зав’язав із футболом через серйозну травму хрестоподібних зв'язок. Він вже дорослий хлопець, одружився півтора роки тому, зараз працює за спеціальністю. До футболу жодного відношення не має, як і молодший син. Діти активно розпочинали кар’єру. Однак я хотів, щоб вони стали хорошими футболістами, або взагалі займалися чимось іншим.

- Незабаром ви відсвяткуєте свій 43-й день народження. Плануєте щось цікавеньке?

- Якщо чесно, це не настільки “кругла” дата, щоб святкувати її якось по-особливому. Відзначу вдома, у сімейному колі. Маю намір запросити лише рідних і близьких людей. Згодом, як в нас кажуть, накрию поляну для друзів. От і все!